14 грудня в український прокат вийшла нова робота класика європейського кіно – «По той бік надії» Акі Каурісмякі. Стрічка була удостоєна премії «Срібний ведмідь» на Берлінському кінофестивалі та стане останньою у фільмографії легендарного фінського режисера.
Головний герой фільму – сирійський біженець Халед, який знаходить притулок у Фінляндії. Власник місцевої забігайлівки і команда його ексцентричних працівників беруться опікати нового сусіда. За словами Каурісмякі, основна ідея його фільму в тому, що всі ми люди – сьогодні одні змушені бігти, завтра – ми самі можемо стати біженцями.
До Міжнародного дня прав людини (10 грудня) ми попросили правозахисниць Олександру Матвійчук (голова правління Центру громадянських свобод) та Ірину Пецко (юристка БФ «Право на захист») подивитися фільм та розказати про те, наскільки художній підхід автора пересікається з реальністю.
Олександра Матвійчук
Це фільм про біль, про любов та про людяність. Як і багато чого у світі ці речі не мають національних кордонів. Тож він промовлятиме до всіх, хто здатен це відчути.
Ситуація з біженцями у європейських країнах досить різна. У фільмі, наприклад, згадується Угорщина, яка повністю закрила свої кордони. Це досить дивно для країни, якій тільки нещодавно самій відкрив свої кордони ЄС, так категорично не давати таку можливість іншим. Досить правдивим у фільмі було зображено те, що будь-де є добрі люди. На жаль, не всім біженцям щастить їх зустріти.
Але в цілому Європа не готова приймати біженців й далі у такій кількості, як це потрібно. Про це говорить стрімке зростання популістських партій, які виступають за обмеження міграції. Можна подивитися на результати останніх виборів, наприклад, в Австрії, із якими гаслами прийшли переможці.
Європа хоче будувати стіни. І вона не хоче нічого серйозно робити із причинами міграції. Ми це вже проходили у світовій історії. Люди, які тікають від війни, є тільки провісниками того, що щось дуже лихе ймовірно може прийти згодом. І тоді стіни не врятують. ООН давно не виконує основну функцію, заради якої була створена, – запобігати війнам. З огляду на зростання кількості кривавих конфліктів у різних частинах світу, ми усі сидимо на бочці з порохом. Ніхто не застрахований від того, що не опиниться у такій ситуації, як головний герой фільму. Ми живемо у світі, де все дуже взаємопов’язано.
Ірина Пецко
Цей фільм – хороший тест для України, який нам ще доведеться проходити.
У стрічці тонко показано переплетіння старого і нового, з якого зіткане наше життя. Застарілих кліше, рутини і стереотипів, що протиставляються нинішнім життєвим викликам, певним зобов'язанням (наприклад, відповідно до міжнародно-правового законодавства), та бажання бути в центрі важливих суспільних подій.
У фільмі «змагаються» поняття гуманності (як-то надання притулку біженцям, відстеження і реакція на гуманітарні проблеми в гарячих точках, посильна допомога конкретній людині у скруті, наприклад вуличному музиканту чи безхатьку) та заїжджена буденна рутина (черствість бюрократичної машини, що виправдовується захистом національних інтересів, толерантне ставлення до проявів расизму, концентрація на власних життєвих труднощах і відсутність бажання вникати у щось поза тим).
Каурісмякі не повчає і не каже, як краще жити. Він спостерігає і дає художню інтерпретацію. Фільм залишає по собі простір для думок про подальшу долю героїв, про те, як жити після того, як надія вичерпається або розіб'ється.
Але при цьому режисер відверто глузує над цією темою. У формі трагікомедії він обігрує процедурні моменти міграційних та поліцейських інстанцій та відношення самих мігрантів до цих інституцій. Режисер тонко показує лицемірство у формі «занепокоєння» міжнародної спільноти щодо захисту цивільного населення у Сирії та беземоційність держслужбовців при проголошенні рішення про відмову в наданні притулку у Фінляндії через недоведеність ризику для життя конкретному шукачеві.
Абсолютно така ж дволикість панує і у нашій державі. Саме тому виникає прогнозована реакція іноземців: коли закінчуються легальні шляхи для виживання, вони починають використовувати нелегальні.
Наразі при владі сидять люди із друкарською машинкою в руках, які зациклені на «захисті національних інтересів», проте не в змозі пояснити, у чому суть цих інтересів, які не можуть забезпечити відсутність прозорих антикорупційних запобіжників. За таких обставин кількість біженців буде рости, бо люди не матимуть змоги осісти і постійно будуть бігти по другому, третьому разу і більше. На жаль, у таких умовах історія одного конкретного біженця особливо не важлива, бо завжди знайдеться причина для відмови. Загалом у всіх країнах Євросоюзу рівень надання захисту (статус біженця, додатковий захист, гуманітарний захист) у 2016 році становив трішки більше 60 %, щодо України – то у нас рівень визнання становить лише 14 %.
Україна ще й досі не готова приймати біженців, оскільки рішення у справах все ще приймають люди, особисто не «зацікавлені» у допомозі біженцям. Окрім бюрократичної процедури прийняття рішення у справі іноземця Україна досі не придумала, як інтегрувати біженців у суспільство, тому вона [Україна] – «тяжка» країна для пускання коренів, а система використовує це на свій лад та вкотре заявляє про «транзитність» біженців.
Фільми на схожу тему:
«Термінал» (англ. The Terminal) – американська трагікомедія, режисер – Стівен Спілберг (2004)
«Брехня заради спасіння» (англ. The Good Lie) – драма, режисер – Філіпп Фалардо (2014)
«Квітка пустелі» (англ. Desert Flower) – драма, біографія, режисер – Шеррі Хорман (2009)