В нашому спільному проекті з брендом аксесуарів O bag ми розповідаємо про те, як це — перевертати своє життя з ніг на голову, сміливо приймати зміни та робити світ навколо себе кращим. O bag добре знають, як це — змінюватися: кожний аксесуар можна перетворювати як забажаєш — наприклад, обрати колір сумки, її матеріал, ручки и деталі.
У попередніх трьох матеріалах ми спілкувалися з танцівницею Лілею Недзельською, моделлю, яка переборола рак, Дариною Мітченко та засновницею O bag Ukraine Ксенією Павловою. Сьогодні ми зустрілися з Іриною Литовченко — дівчиною, котра підняла українську благодійність на новий рівень та продовжує змінювати систему медицини з державних лаврів.
На Ірині: сумка O bag Classic, годинник O clock
Не потрібно їздити кудись далеко – в Індію або Африку, – щоб допомагати людям.
Як ви почали свій шлях до благодійності? Чим ви займалися до того, як прийшли у фонд «Таблеточки»?
Вперше я відкрила для себе волонтерство, коли мені було 19 років. Я поїхала до Індії навчати дітей англійській мові. Це була досить довга подорож – близько 3-х місяців я жила у невеличких селищах. Вже через рік я відправилася до Африки, жила в Кенії та навчала там дітей. Потім мені стало цікаво, що відбувається в інших країнах і чи можу я якось до цього залучитися. Коли я повернулася до України, я зрозуміла, що у нас також існує дуже багато невирішених проблем і не потрібно їздити кудись далеко – в Індію або Африку, – щоб допомагати людям. І в той час я познайомилася з Олею Кудіненко, яка створювала тоді ще проект «Таблеточки», – це була просто її волонтерська ініціатива.
А як взагалі ви прийшли до волонтерства? Звідки взялося це бажання допомагати людям?
Мені дуже пощастило з родиною – це бажання допомагати прийшло ще від прабабусь. Думаю, можна сказати, що ця ідея вирощувалася в кругу родини, бо ми завжди комусь допомагали. До того ж батьки змогли мені дати хорошу освіту, а зараз я маю вже три вищих освіти. Мені здавалося, що нечесно залишати це все собі, і мені здавалося досить нецікавим просто працювати на якогось «дядю», допомагати йому отримувати прибуток. Я можу використовувати свої знання, свою енергію, своє бажання допомагати іншим на користь тим, хто реально цього потребує.
На Ірині: сумка O moon, годинник O clock
Якщо людина ще не займалася благодійністю, то їй ще не донесли головну ідею або не знайшли ті двері, через які її можна привести до благодійності. Не треба бути мільйонером, щоб допомагати.
Розкажіть, як ви об’єдналися з Олею Кудіненко.
Це взагалі така весела історія. Оля сама вела сторінку свого проекту у Facebook, та іноді у неї були якісь помилки в постах. Я їй писала: «Ну як же так, ти пишеш, що тобі потрібні кошти на одні ліки, а чеки показуєш на інші. Це ж неправда». Так вона почала мені розповідати, чому так трапляється, про наші лікарні, про дітей. Одного разу вона поїхала на місяць відпочивати у місце, де не було Інтернету, віддала мені усі паролі від сторінки і сказала: «Спробуй зробити це сама, якщо така розумна». Я поступово втягнулася і зрозуміла, що мені цікавіше займатися цією роботою, аніж моєю тодішньою, – я працювала бренд-менеджером у великій міжнародній компанії. Там мені вже набридло, стало досить нудно, а допомагати людям набагато приємніше, з одного боку, і з іншого – набагато складніше. Коли ти працюєш в міжнародній корпорації, у тебе є підрядник, бюджет та той, на кого завжди можна перекласти свою відповідальність. Коли ти приходиш в благодійність, у тебе нічого нема – у тебе нуль грошей, майже немає людей. Ти маєш лише свій розум та руки, і те, що ти зможеш за допомогою них придумати, – це максимум, на що ти можеш розраховувати. І звичайно, це люди, тому що ми нічого не змогли б робити, якщо б не було тисяч волонтерів та партнерів, які нас підтримують. Наприклад, одні дають безкоштовні ноутбуки, другі – авіаквитки, треті – знижки на свої послуги. Це величезна кількість людей, яким не байдуже. Я вірю, що кожна людина добра, це глибоко у серці. Якщо людина ще не займалася благодійністю, то їй ще не донесли головну ідею або не знайшли ті двері, через які її можна привести до благодійності. Не треба бути мільйонером, щоб допомагати. Якщо ти журналіст, напиши статтю про хворих дітей. Якщо ти знаєш англійську мову, допоможи перекладати договори з нашими міжнародними партнерами. В тебе є машина – допоможи в пересуванні дитині. Якісь такі маленькі штуки, які не потребують чогось надзвичайного. Ти просто живеш своїм звичним життям і робиш крихітні та корисні речі.
Яка у вас була головна мотивація?
Основна мотивація для мене – це мій особистий розвиток і складність тих задач, які я вирішую. Це, знаєте, як стартап, але при цьому ти відповідаєш не тільки своїми грошима, не тільки за себе, а за величезну кількість людей і те, наскільки ефективно ти зможеш їм допомогти. Тобі люди довіряють гроші, і ти повинен їх правильно використати. Мабуть, для мене це був найкращий челендж. Друге – це наше спілкування з цими дітьми та їх батьками. Наприклад, перші наші проекти, взяти навіть «День краси». Візажисти та перукарі приходять у відділення лікарні, до хворих діток, та роблять мамам макіяж та зачіски, а потім ми їх фотографуємо. Ці діти, бігаючи коридорами, сперечаються, чия мама найгарніша, і ти розумієш, що вони забули про крапельницю, забули про ту хімію, про той біль, через який вони проходять. Ось для цього ми і працюємо.
На Ірині: сумка O pocket, годинник O clock Shift Great
Ти живеш своїм життям, ти зустрічаєшся з друзями, ти купуєш подарунки – і при цьому кожен твій крок може бути корисним та допомагати дітям.
Ви розповідаєте про контраст роботи в міжнародній компанії і благодійності. Чи було вам страшно приходити до нової та невідомої сфери? Чи відчували ви сумніви?
Ти можеш або сидіти і чекати, коли проблеми вирішаться самі, або піти і щось сам зробити. Коли ми з Олею починали, ми і не думали, що зростемо до масштабу фонду, який підіймає дитячу онкологію на інший рівень. Ми думали, що ліки купимо і допоможемо дітям, але коли ти поглиблюєшся у це все, ти бачиш, скільки там проблем та питань треба вирішити, тоді дуже важко зупинитися. Звичайно, своє життя змінювати непросто та складно знайти розуміння у чоловіка або родини і пояснити, чому ти хочеш іти туди, де ти не будеш отримувати відповідної фінансової компенсації, де ти будеш жити в більшому стресі. Дуже добре, що є люди, котрі це розуміють. Зараз я зробила ще більшу зміну: я пішла на державну службу, виграла конкурс Міністерства охорони здоров’я України. Це сталося і тому, що ми з колегами в фонді відчули, що є певна стеля, в яку ми вперлися, та далі вже питання складно вирішувати ззовні, як представник пацієнтської організації. Не можна просто стояти під міністерством з плакатом та кричати, потребуючи якихось змін. В міністерстві нема нікого, хто б хотів допомогти тобі вирішити проблему. Тому ти знову ж таки залишаєш своє тепле «крісло благодійності», у якому тебе всі люблять та вважають хорошим. І ти переходиш на бік держави та стаєш чиновником. В нашому суспільстві до цього дуже негативне ставлення. Я розумію, для кого и чого я туди йду, що я можу зробити на рівні країни для онкохворих дітей.
Коли ви починали, з якими труднощами стикалися? У вас дуже багато партнерів, як ви змогли їх зібрати?
Люди готові допомагати, якщо для них це буде просто зробити, якщо це не буде потребувати великих зусиль. Якщо ти хочеш випити каву, заходь у цю кав`ярню – з кожного стаканчика кави перераховується 1 гривня у фонд «Таблеточки». Таке партнерство вигідно для обох сторін: для них ми приводимо аудиторію та створюємо репутацію, для нас це надійний стабільний партнер. Ти просто п’єш смачну каву і вже допомагаєш. Якщо ти хочеш купити продукти, йди до цього супермаркету, там є добра поличка, на ній лежать продукти, 1 % вартості котрих перераховується у фонд. Ти викликаєш таксі, кажеш водію пароль – і якась сума надходить у «Таблеточки». Цими діями ми намагаємося донести, що благодійність – це не щось надзвичайне. Ти живеш своїм життям, ти зустрічаєшся з друзями, ти купуєш подарунки – і при цьому кожен твій крок може бути корисним та допомагати дітям.
На Ірині: сумка O moon, годинник O clock
Ми казали людям, що благодійність має інше обличчя. Не тільки жахливі фотографії та знаки оклику, а ще й дитина, яка може посміхатися, гратися і бігати коридорами лікарні.
В багатьох інтерв’ю ви розповідали, що існують певні проблеми на різних рівнях, котрі потрібно вирішувати. Як ви вирішували різні складні ситуації на вашому шляху?
Ми намагалися завжди вирішувати якусь велику проблему, розкладаючи її на невеликі частинки. Ми робили маленькі кроки до вирішення великих проблем. Коли нам потрібно зібрати 130 000 євро, ми пояснювали людям, що ця велика сума складається з багатьої маленьких. Ми казали, наприклад: «Зараз нам потрібно 5000 євро на лабораторні аналізи за кордоном». І так ми продовжували розбивати цю суму на певні етапи, і так шлях до мети скорочувався. Коли ми починали, для нас 500 000 гривень на обладнання – це була космічна сума, але ти розумієш, що тобі потрібно знайти всього 50 людей, кожний з яких дасть 10 000 гривень, або 500 людей з 1000 гривень. Цього року Оля зібрала на день народження 1 200 000 гривень. Вона зробила це, написавши 500 особистих повідомлень. Вона просила кожного друга перерахувати 1000 гривень.
Як, на вашу думку, діяльність фонду змінила погляди – і ваші, і суспільства – на благодійність?
Ми казали людям, що благодійність має інше обличчя. Коли «Таблеточки» починали, благодійність була такою токсичною та трохи істеричною. Пости в Facebook, наприклад, – жахлива фотокартка з пухлиною, «дитинка помирає», багато знаків оклику і т. д. Це страшно. Я не знаю, як у людей, але у мене виникає автоматична реакція – натиснути червоний хрестик та забути про цей жах. Ми показали, що онкохвора дитина може посміхатися, гратися, бігати коридорами лікарні, ти можеш сфотографувати саме це. «Ось її дитинство – давайте допоможемо їй радіти не в лікарні, а в родині». Ми намагалися зробити благодійність більш світлою. Перше – дуже важливо тримати баланс. В кожній історії повинен бути свій антигерой: якщо ти будеш постійно говорити людям, що рак виліковний, постійно підтримувати лише позитив, то люди з часом розслабляються та починають менше надавати коштів або менше приділяти уваги. Треба постійно нагадувати, що, на жаль, в Україні помирає кожна друга онкохвора дитина, тоді як в світі 80 % дітей одужують. Це відбувається просто через те, що нам не вистачає фінансів. Ми не маємо права в Україні, в серці Європи, допускати таку ситуацію, коли виліковна хвороба призводить до смерті дитини.
Співробітники Міністерства, котрим усім за 40-50 років, дивляться на тебе як на маленьку дівчинку, яка прийшла сюди погратися. І мені треба довести, що я прийшла зробити цю роботу, яку вони не могли зробити десятиріччями. Це страшно, але це мій челендж.
Які особисті зміни наздогнали саме вас за роки праці у фонді?
Ти проходиш різні етапи, коли працюєш в благодійності. Спочатку ти кидаєшся усім допомагати, особисто та дуже відкрито реагуєш на кожну історію, тобі в середині стає дуже боляче. З часом цей біль накопичується, і ти стаєш цинічним – це чимось схоже на ситуацію у лікарів. Ти починаєш ставитися по-іншому до того, що помер твій підопічний, – «це життя». Відкинути від себе цей цинізм та залишитися людяним та емоційним – це дуже важливо. Зі співробітниками нашого фонду працює психолог для того, щоб запобігти і його емоційному вигоранню, і допомогти переживати ці історії.
До того ж я можу сказати, що я стала набагато впевненішою у комунікаціях з різними чиновниками, тому що нам просто доводилося шукати президента або прем’єр-міністра на якійсь зустрічі та змушувати його звертати увагу на існуючі проблеми прямо там. Це потребує сміливості. Мені хочеться вірити, що я розвинула в собі стратегічне бачення, тому що, коли я прийшла в фонд, я все ж таки була бренд-менеджером, я знала, як будувати комунікацію, але не вміла стратегічно вирішувати проблему. За ці роки в «Таблеточках» я цьому навчилася. Тому в міністерстві я буду займатися стратегічним плануванням та євроінтеграцією. Я бачу загальну картину, і я розумію всі проблеми, і я хочу, щоб Україна хоч трохи наблизилася до того рівня, який існує у розвинених країнах.
Чому ви вирішили йти до Міністерства охорони здоров’я України? Це був власний інтерес чи все ж таки фонду?
Це два в одному. Мені як людині, яка любить вирішувати різні проблеми, захотілося іншого масштабу проблем. Коли я розумію, що ти можеш допомогти не тільки своїм підопічним, а вирішити глобальну проблему, то в мене очі горять. Також я розуміла, що постами в соцмережах ти просто не вирішиш ситуацію. Коли я познайомилася з командою Уляни Супрун, яка зараз працює в міністерстві, я побачила величезну кількість молодих людей, які ніяк не були дотичні до медицини та навіть не мали медичної освіти, але вони приходять, беруть якийсь відрізок роботи та копають цю проблематику, вирішуючи її. Коли я ходила і просила разом щось зробити, мені і міністр, і його заступники казали: «Хочеш – роби». Це, мабуть, єдине міністерство в Україні, де є повний мандат роботи зміни, де нема ніяких грошових та бізнесових інтересів. Якщо ти знаєш, що це потрібно людям, роби.
Чи не сумнівалися ви, коли йшли на такий серйозний крок? Це дуже велика відповідальність. Які були ваші особисті відчуття?
Я дуже сумніваюсь. Мені 28 років, я розумію, що наші європейські однолітки десь в цей час університет завершують і Індією подорожують, щоб знайти себе. Я розумію цей виклик і те, що в деяких речах я ще не доросла до цієї позиції, що мені потрібно ще вчитися. Коли ти ходиш коридорами поміж людей, котрим усім за 40-50 років, ти відчуваєш себе дивно. Вони дивляться на тебе як на маленьку дівчинку, яка прийшла сюди погратися. І мені треба довести, що я прийшла зробити цю роботу, яку вони не могли зробити десятиріччями. Це страшно, але настав час і нашому поколінню взяти на себе цю відповідальність.
Дізнатися про бренд O bag та зібрати свій неповторний аксессуар можна ось тут.
Над зйомкою працювали:
Фотограф: Саша Острогляд
Макіяж та зачіска: Тамріко Левченко
Відео: Євген Єврейський
Продюсер: Дар'я Саклакова
Мерчандайзер: Анастасія Панкратова