Провідний мислитель та духовний лідер ХХ століття Джидду Крішнамурті вважав красу одним із невіддільних елементів революції свідомості та переродження людства. Інструментом вселенської любові, що має унікальну здатність розсіювати будь-яке его тих, хто контактує з нею. Однак чим вона є насправді? Чи існує як окрема сутність, чи залежить тільки від нас із вами? Що, коли це взагалі інший вимір, який проривається у земну реальність, невимушено диктуючи тут свої особливі закони та принципи?
Може, краса – це досвід? Адже досліджуючи природу речей і явищ, ми намагаємось у такий спосіб зрозуміти та описати закони, за якими вони створені. Пояснити життя, шукаючи гармонію та взаємозв’язок у всьому навкруги. Звісно, найвищий канон при цьому залишається недосяжним. Поступово налагоджуючи зв’язок із задумом вищого творення, ми знаходимо пояснення і проникаємо на все вищі й вищі щаблі розуміння. Проте процес цей нескінченний, як і саме мислення.
Інші вчення стверджують, що краса не потребує мислення. А просвітлення і злиття з універсумом– це означає «перестати бути». Відкинути умовності, переконання, страхи та обмеження. Зупинити потік все нових і нових запитань, натомість отримавши всі без винятку відповіді. Бо кожен із нас – творець і кожен – світ.
Чи означає це, що все починається з краси і все повертається до неї ж? Це тому нам так подобається мистецтво у всіх його проявах? Бо воно хоча б частково відображає ту материнську реальність, що захоплює нас сильніше, ніж нова іграшка дитину. А талант живописця, як стверджують знані філософи та теоретики, власне, і є умінням цю реальність транслювати? Донести широкому загалу те неймовірне, що можна побачити і відчути. Але неможливо пояснити. От і залишається творити магію, відтворюючи це все на полотні, у мармурі, бетоні, словах, формі та звуках.
Тоді, може, краса – це релігія? Інструмент розуміння і дослідження Творця та його задуму. Намагання канонізувати і пояснити, як щось настільки виразно-об’ємне і неземне перетворюється на зрозуміліші для нас форми та контексти.
Але чи вірний це шлях? Чи часом не милиці, що заважають повноцінному руху? Колись для усвідомлення краси вам був потрібніший інтелект, а не емпатія. Без особливих знань не зчитувались усі ті коди та послання, заховані для захисту від широкого загалу або ж цензури. Та хіба мусимо ховатися зараз, у часи майже повної вседозволеності? Священна інквізиція давно у минулому, і за прагнення краси ви точно не горітимете на повільному вогні. Хіба що розпалите його у глибинах власної свідомості.
Характерний почерк, індивідуальний код, алегорії. Ці речі, без сумніву, допоможуть швидше і якісніше знайти тих, хто зрозуміє і підтримає ваші цінності та погляди. Але чи у цьому мета краси? Чи потребує вона додаткових пояснень? Можливо, вона просто являє себе, а всі ці додаткові слова та твердження ми творимо самі? Бо нам неймовірно страшно від тієї невідомості. Страшно і красиво водночас.
Мені здається, що краса не оперує поняттями часу чи розуму. Їй плювати на інтелект та пиху. Їй потрібні очі, вуха, доторки та свідомість, які розчинятимуться у ній. Розчинятимуться у просторі, де немає років чи секунд. Не просто ж так вони безслідно зникають у мить контакту з чимось неймовірно красивим. І тут головне – бачити та дозволяти собі бачити. Звільнитися від кайданів упереджень, відчайдушно стрибнувши у вир, що постійно змінює і нас, і все навколо. Зробити те, що вміли від народження. Тільки от чомусь забули про це.
То виходить, що краса – це функція? Невіддільний компонент свідомості, ще один орган чуття та взаємодії з реальністю? Найважливіший та найскладніший орган. Система вищого рівня, що керує і тілом, і свідомістю. Яка дає нам змогу знову бути єдиним цілим із тим, що нас породило. Тим, що не потребує імен, порядку, структур і систем. Просто промовляючи пошепки: «Красиво, чи не так?».|