Катерина Осадча – одна з тих постатей, через яких можна читати історію української публічної культури останніх двох десятиліть. Від перших світських репортажів початку 2000-х до масштабних міжнародних ефірів сьогодні її шлях віддзеркалює трансформацію самої країни. Вона не лише фіксувала епоху, а й формувала її, задаючи тон і правила гри в новому медійному просторі. У цій розмові ми повертаємося до витоків – до часу, коли «світське життя» тільки народжувалося, а разом із ним і нова культура публічності. І водночас говоримо про сьогодні: про відповідальність, силу голосу та роль медіа в умовах, коли реальність змінюється щодня.
Жакет, COS. Спідниця, KHAITE. Сорочка, MASSIMO DUTTI. Краватка, вінтаж. Чоботи, MIU MIU. Прикраси, СHLOÉ (власність героїні)
Ви розпочали кар’єру дуже рано – спочатку в модельному бізнесі, потім на телебаченні. У який момент ви зрозуміли, що саме телебачення стане вашою справжньою професією?
Я працювала моделлю до 18 років, після чого повернулася в Україну. У той момент почала замислюватися про майбутнє, адже розуміла, що модельний бізнес – це не професія на все життя, а лише стартовий етап.
Ще під час роботи моделлю я відчувала, що хочу працювати на телебаченні, займатися журналістикою. Повернувшись до Києва, почала рухатися в цьому напрямку. І вже коли почала працювати на телебаченні – це було ще до появи «Світського життя» – зрозуміла, що це саме та професія, в якій хочу залишитися надовго.
Саме тоді я усвідомила, що телебачення – це моє. Я належу до тих людей, яким мало що дається легко. Коли дивлюся на дівчат, які можуть природно триматися в кадрі й легко говорити, розумію, що в мене було інакше. Я долала внутрішні затиски, боялася камери, працювала над вимовою та українською мовою. Займалася з викладачами, працювала над голосом і мовленням. Найскладнішим було досягти природності в кадрі.
Чи пам’ятаєте свою першу появу у кадрі як ведучої – і що тоді здавалося найскладнішим?
Моя перша поява в кадрі була ще до «Світського життя». Зараз навіть добре, що ці архіви не збереглися, тому що це було далеко не ідеально. Перші ефіри «Світського життя» також не були досконалими.
Точно сказати, яка саме була перша поява, складно, але я добре пам’ятаю перший випуск «Світського життя», який вийшов 10 травня 2005 року. Це був концерт Лучано Паваротті в Палаці «Україна», його перший приїзд до України. Я брала інтерв’ю у фоє.
Для мене це був дуже відповідальний момент. Найскладнішим було одночасно тримати в голові питання, не забути, про що потрібно запитати, контролювати себе в кадрі й не відвертатися від камери.
Для людини, яка тільки починає працювати в кадрі, це велике навантаження. Я завжди дуже відповідально ставлюся до роботи, і так само це відчуваю й сьогодні, тому тоді це було і складно, і водночас дуже важливо.
Наскільки досвід роботи моделлю допоміг вам у телевізійній кар’єрі?
Модельний досвід дуже допоміг, особливо в міжнародних інтерв’ю. «Світське життя» від самого початку багато подорожувало: вже в перший рік ми поїхали на Венеційський кінофестиваль, Каннський кінофестиваль, покази в Парижі. Я добре знала, як влаштована індустрія моди: як проходять тижні моди в Лондоні, Парижі, Мілані, Нью-Йорку, що таке бекстейдж і як працює закулісся. Фактично це був світ, у який я повернулася, але вже в іншій ролі, тому мені було значно легше, ніж тим, хто ніколи з цим не стикався.
Крім того, я з дитинства багато спілкувалася англійською, тому не відчувала мовного бар’єру. Навпаки, у перший рік мені навіть було легше брати інтерв’ю англійською, ніж українською, адже я мала більше практики спілкування з різними людьми саме цією мовою.
Тому модельний досвід став для мене великою перевагою на початку телевізійної кар’єри.
Так, на початку 2000-х ви стали ведучою програми «Світське життя». Яким тоді був світський світ України – і чим він відрізнявся від сьогоднішнього?
У 2005 році «Світське життя» фактично і стало «світським життям», тому що саме тоді ми так це назвали. І це без перебільшення, адже на той момент лише формувалося розуміння, що таке світський захід і як він має відбуватися. Тоді тільки починали з’являтися червоні доріжки, дрескоди. Часто організатори заявляли дрес-код, але самі його не дотримувалися – робили це радше тому, що так було модно. Усе це було на етапі становлення.
У період з 2005 до 2008 року відбувався стрімкий розвиток «Світського життя» і загалом світської культури – до економічної кризи 2008 року. Це був час активного відкриття бізнесів, зокрема у сфері моди: з’являлося багато бутиків, ресторанів. Майже кожне відкриття супроводжувалося святкуваннями – салютами, великими вечірками. Усе відбувалося масштабно, з розмахом.
Ми багато їздили за кордон і показували українському глядачу, як проходять світські заходи у світі. Люди дивилися, переймали ці формати і починали відтворювати їх в Україні. Фактично можна сказати, що ми стояли біля витоків формування цієї культури. У 2005 році навіть український fashion week називався «сезонами моди» – усе лише починалося.
Чи можна сказати, що світська хроніка початку 2000-х фактично формувала нову публічну культуру країни?
Так, абсолютно. Світська хроніка дійсно формувала культуру. Ми показували, як відбуваються події за кордоном, і люди вчилися. Вчилися дотримуватися дрес-коду, організовувати заходи, розуміти формати подій. Сьогодні це здається очевидним, але тоді цього розуміння не було.
Сукня, BAZHANE (власність героїні). Прикраси, СHLOÉ (власність героїні)
Які події чи персонажі того часу найкраще відображають атмосферу українських нульових?
Серед ключових подій – передусім «Український тиждень моди», який тоді ще називався «сезонами моди». Це були покази українських дизайнерів, які тільки формувалися як бренди. Я застала час, коли носити українське не було популярно. Колекції часто створювалися не для носіння, а радше як демонстрація ідеї – потім речі відшивалися окремо для клієнтів. Бували й зовсім неносибельні колекції, але я їх носила. З першого випуску «Світського життя» і до сьогодні я принципово обирала українських дизайнерів, і таким чином теж відбувався процес формування брендів.
Серед інших подій – кінофестиваль «Молодість» із червоною доріжкою, премія «Найкрасивіші», велика кількість відкриттів нових закладів. У той час майже щодня відкривався новий простір, і це супроводжувалося гучними вечірками. Велику роль відігравали і культурні події, організовані посольствами, наприклад «Французька весна» або святкування Дня взяття Бастилії. Саме вони привносили в українську культуру світські прийоми із чітким протоколом і дрес-кодом.
Окремо варто згадати політичний контекст. У 2005 році президентом став Віктор Ющенко, і це був період змін після Помаранчевої революції. З’явилося відчуття відкритості, свободи, руху до європейських цінностей.
Ющенко започаткував новий формат президентських прийомів до Дня Незалежності в Софії Київській – раніше такого не було. Це також стало важливою частиною формування нової публічної культури. Я добре пам’ятаю, як одного разу гуляла Андріївським узвозом із журналісткою, і нам назустріч ішов Олег Рибачук, тоді голова Секретаріату Президента, лише з одним охоронцем. Для іноземної журналістки це було шоком – у її країні таке було неможливо. А для нас це стало проявом відкритості нової політичної епохи.
Чи були у світського життя тієї епохи свої негласні правила та ієрархії?
Ієрархії та правила тільки формувалися. Згодом почали з’являтися певні норми: дотримання дрес-коду, уважне читання запрошень, підтвердження присутності.
Але на початку 2000-х усе це лише зароджувалося. Існували радше кола спілкування, ніж чітка система. Світська спільнота тільки формувалася, і навіть саме поняття «світське життя» з’явилося фактично у 2005 році.
Ви відомі тим, що ставите героям досить прямі та інколи провокаційні запитання. Це редакційна стратегія чи ваш особистий стиль?
Це була редакційна стратегія, яка поступово сформувалася. На початку, у перших ефірах, таких прямих і провокативних запитань не було – цей стиль з’явився з часом. Це диктували і дух часу, і конкуренція за увагу глядача. Ми розуміли, що маємо вирізнятися. У результаті цей підхід став візитівкою програми.
Можна сказати, що на той момент журналістика загалом не була гострою – ані політична, ані будь-яка інша. І ми були серед тих, хто почав ставити прямі запитання.
На початку це шокувало людей, вводило їх у ступор, адже вони не були до цього звиклі. Журналістика тоді була дуже м’якою, комфортною. І ми, як команда, стали одними з перших, хто почав змінювати цей підхід.
За роки роботи ви взяли сотні інтерв’ю. Чи є розмова, яка особливо вплинула на вас як журналістку?
Були різні моменти й ситуації, які впливали на мене. Іноді це були відповіді героїв, іноді – обставини, в яких доводилося працювати. Часто потрібно було швидко реагувати: рятувати інтерв’ю, змінювати хід розмови, ставити додаткові запитання, щоб отримати потрібний результат. Складно виділити одну конкретну розмову, яка найбільше вплинула. Це радше сукупний досвід, який формувався з часом.
Ви вважаєте себе більше інтерв’юеркою, хронікеркою епохи чи спостерігачкою за культурними змінами?
Я вважаю себе інтерв’юеркою і хронікеркою епохи. Водночас я є і спостерігачкою за культурними змінами, адже за 20 років змінилося дуже багато. Якщо озирнутися назад і порівняти перші світські заходи з тим, що відбувається сьогодні, різниця дуже відчутна.
Це стосується всього – моди, кіно, культури загалом і навіть світської культури. Тому я можу сказати, що є хронікеркою культурних змін, адже бачу, як трансформувався цей зріз упродовж років.
Які моменти ви вважаєте ключовими у своїй телевізійній кар’єрі?
Одним із перших важливих етапів був запуск «Світського життя» на телеканалі «Тоніс». Наступний ключовий момент – перехід на канал «1+1» у 2008 році. Це був новий рівень і нові можливості.
Також важливим етапом став вихід першого сезону проєкту «Голос країни» і мій досвід роботи в прямих ефірах. Це був інший масштаб і новий професійний виклик. Серед ключових моментів – міжнародні інтерв’ю з великими зірками, а також інтерв’ю з усіма президентами.
Окремо варто згадати період Революції Гідності, коли ми не припиняли виходити в ефір і знайшли новий тон спілкування з глядачем, адаптуючи програму до подій у країні.
З початком повномасштабної війни важливим досвідом став міжнародний телемарафон, який я вела англійською мовою для аудиторії у 30 країнах світу. Ми розповідали про війну та збирали кошти на гуманітарні потреби України. І, безумовно, одним із головних досягнень є те, що програма виходила стабільно протягом 17 років.
Пальто, DIANA MILKANOVA. Окуляри, SAINT LAURENT
Телебачення за останні двадцять років сильно змінилося. Що, на вашу думку, у цій професії залишилося незмінним?
Телебачення дійсно змінилося, але незмінною залишилася сама «кухня» – підхід до виробництва контенту.
Як і раніше, професія потребує професіоналів. Незмінним залишається і те, що якісний контент завжди буде затребуваним. Незважаючи на те що сьогодні здається, ніби телебачення дивляться менше, хороші програми все одно знаходять свого глядача.
Тому головне – це створення якісного контенту і люди, які по-справжньому люблять свою справу.
Чи є інтерв’ю, яке ви досі хотіли б зробити, але ще не встигли?
Мені здається, що бажання взяти інтерв’ю завжди формується з плином часу і залежить від історичного контексту. Зараз, у цей момент, мені було б цікаво поговорити з Валерієм Залужним. Саме в нинішніх обставинах це інтерв’ю було б для мене важливим.
Як змінювалася українська знаменитість – від початку 2000-х до сьогоднішнього дня?
Треба розуміти, що на початку 2000-х взагалі не було розуміння, що таке піар, інформаційні приводи. Не було соціальних мереж – ні Facebook, ні Instagram, фактично не було інтернету в тому вигляді, як зараз. Коли я готувала перші програми, українського розгалуженого інтернету практично не існувало. Була, наприклад, «Українська правда».
Тоді це були часи, коли не було розуміння стратегії формування зірки. Були популярні люди, яких показували по телебаченню – актори, спортсмени, телеведучі. Їх було небагато, вони давали інтерв’ю, і на цьому фактично все.
Зараз ми знаємо про кожну зірку практично все завдяки соціальним мережам. І це один із головних чинників того, як змінилася зірка і ставлення до неї. Також змінилася поведінка самих зірок. З появою соцмереж вони отримують миттєвий фідбек – хейт може з’явитися буквально за пів години. Якщо раніше можна було тільки здогадуватися, що думає аудиторія, то зараз це стає зрозуміло за кілька хвилин. Це впливає на те, як зірки поводяться, як вони себе проявляють.
Зараз, із культурою скасування, це стало ще більш помітно. Якщо говорити про 2000-ті, тоді зірки були більш розкутими, більше собі дозволяли і менше озиралися на суспільну думку. Зараз суспільство значно більше диктує правила гри.
Жакет, COS. Спідниця, KHAITE. Сорочка, MASSIMO DUTTI. Краватка, вінтаж. Чоботи, MIU MIU. Прикраси, СHLOÉ (власність героїні)
Які маркери нульових – у моді, медіа чи світській культурі – сьогодні викликають у вас найбільшу ностальгію?
Я взагалі не схильна ностальгувати. Мені здається, ностальгія – це вже такий стан. Хоча, напевно, можна сказати, що є ностальгія за тим стрімким розвитком, який тоді відбувався. Але і зараз ми тримаємося і рухаємося далі.
Яку роль, на вашу думку, відіграють телеведучі у формуванні культурного порядку країни?
Телеведучі – це частина культури, і вони несуть за це велику відповідальність. Так було і, напевно, так і залишається.
Сьогодні ви поєднуєте телебачення, соціальні проєкти та сімейне життя. Що зараз займає головне місце у вашому житті?
Зараз головне місце в моєму житті займають соціальні проєкти. Це розвиток фундації, яку я очолюю. На початку повномасштабної війни я започаткувала проєкт із пошуку зниклих українців. Він працює до сьогодні, і на ньому працює велика кількість волонтерів, які допомагають знаходити зниклих цивільних.
Також ми допомагаємо підліткам знайти свою професію і займаємося підтримкою дітей, які залишилися без батьків і виховуються в прийомних родинах.
З початком війни я зрозуміла, що моя популярність може конвертуватися в допомогу людям. Я це усвідомлювала і раніше, але саме тоді це стало особливо очевидним.
Які теми сьогодні здаються вам найважливішими для розмови з героями?
З початком війни ми започаткували соціальний і телевізійний проєкт про пошук зниклих. І, напевно, це було для мене найскладніше – брати інтерв’ю у людей, які не знають, що сталося з їхніми рідними. Це життя в постійній невизначеності. Наприклад, історія мами, яка втратила 11-річного сина під час евакуації з Маріуполя і досі не знає, що з ним сталося – чи він живий, чи його вивезли, чи він загинув. Такі історії дуже важкі емоційно. Це, напевно, були найскладніші інтерв’ю за всю мою кар’єру.
Що вас сьогодні надихає – у людях, у професії, у житті?
Мене надихають українці. Мені здається, що ми зараз дуже енергійна нація. Коли я буваю за кордоном, відчуваю різницю в ритмі – там люди рухаються повільніше. Ми ж швидко діємо, постійно в русі, навіть попри втому. Мене надихають люди навколо – від баристи, який після ночі обстрілів посміхається і працює, до підприємців, які запускають і розвивають бізнес. Я захоплююся кожним, хто зараз щось створює і рухається вперед. Це дуже мотивує.
Якщо озирнутися на весь шлях – яку пораду ви б дали самій собі на початку кар’єри?
Не сумніватися в собі і багато працювати. Це довгий шлях, і попереду багато випробувань, тому потрібно набиратися сил.
Якщо чесно, я б нічого не змінювала – я багато працювала і робила все правильно.|
Інтервʼю: ОЛЕКСІЙ НІЛОВ
Фотограф: NICK NAIDA
Стиліст: ВІКТОР КОЗАК
MUAH: КАТЕРИНА ЗОЗУЛЯ