Олексія Золотарьова широка аудиторія знає за його роботами «Груша» та «Рух супрематизму», що знаходяться у публічному просторі столиці, а шанувальники мистецтва та арт-товариство — за гострим почуттям гумору, чесними поглядами на український арт-ринок та чуттєвими творами.
«Наш друг-художник якось сюди заліз, побачив, що тут гарно, та вирішив залишитися й заснувати свою невелику майстерню, — розповідає Олексій про сквот. — Тут було страшенно: у цій частині приміщення колись спалахнуло вогнище і всі стіни, стеля та підлога були пропалені наскрізь та покриті чорними плямами копоті, а посеред кімнати стирчала гора сміття. Ніхто не хотів її займати, а ми вирішили скористатися можливістю і відреставрували простір. І ось ми тут вже третій рік».
Власне, сквот — це художнє місце, часто стара, покинута будівля, що стає другим або навіть першим домом для митця. Олексій розповідає, що за кордоном це звичайна практика: художник може зайняти самотню будівлю, привести її до ладу і працювати там. Це законно. А якщо уряду, наприклад, потрібне це приміщення для державних потреб, він має знайти художнику альтернативу.
У радянські часи у цьому сквоті розташовувався дитячий садок, а сьогодні тут справжня арт-резиденція. Поряд з Золотарьовим працюють інші молоді художники: Катя Бучацька, Данило Шуміхін, Сергій Западня та Петя Гронський. Хтось на першому поверсі у південному крилі, хтось — на другому у північному. Свою невелику майстерню скульптор ділить з дизайнером Василем Грубляком. «Так склалося, що ми працюємо тут удвох, і повинен сказати, що мені комфортно. Іноді зникає Вася, іноді — я. Ми наче граємо в пінг-понг. Це дуже гармонійно — ми не заважаємо один одному, але, звісно, якщо мова не йде про безлад. А творчий процес — це завжди безлад та хаос, тому ми один одного «пушимо», щоб прибирали. Іноді це навіть смішно».
Сьогодні тут майже порядок. Де-не-де розкидані прототипи вже створених об'єктів. Наприклад, прямо біля входу спочиває гігантське вухо - саме з цього макету Олексій створив один з головних творів для персональної виставки «Інтерференція». Взагалі-то, «Вухо» народилося за звичайних, можна навіть сказати рутинних, обставин: художник зробив невдале селфі і подумки вигукнув: «О! Вухо». Тепер ця робота — початок автопортрету Золотарьова: пізніше, можливо, з бронзи виллються і інші риси його обличчя.
Біля сірувато-білої стіни, поруч з вухом, вишикувалися гіпсові зліпки автоматів Калашникова — частини проекту «Збройна кімната», над якими Золотарьов працював разом с Грубляком у 2014 році, ще до початку трагічних подій. Робота планувалася як інсталяція, але майже одразу переросла у справжній перформанс: експозицію побудували у транспортній фурі, з якої потім почали роздавати «збройні артефакти». Деякі глядачі почали їх одразу трощити, інші — галеристи та колекціонери — жадібно розтягувати по автівках. Проект вийшов дуже емоційним — і не тільки через те, що вступав у складний діалог з глядачем, а й тому, що Василь під час роботи над проектом отримав повістку до армії.
На підвіконні та по стінах, наче загублені іграшки, розкидані невеликі гіпсові фігури робочих інструментів: серед них легко впізнати шпателі та молотки. З цих речей і починається «мистецька рутина», тільки, правда, зі справжніх. В окремому закутку кімнати виростає широкий, заповнений дрібничками стіл, а вже тут і робочий станок, і справжні моталки, і болгарки, і фрезери, і шуруповерти — словом, всі ті загадкові інструменти, які потрібні скульптору для творчих експериментів. Олексій жартує, що найважливіший предмет у майстерні — пилосос. Жарти жартами, але дуже схоже на правду.
Майстерня, а в нашому випадку сквот, — це власний світ для митця, в якому він створює особливу атмосферу. Коли художник займає простір, навколо нього починається рух: тут народжуються роботи, переїжджають з виставки на виставку та повертаються сюди знов, і не дивно, що художник стягує сюди ж важливі дрібнички та надихаючі книжки. Усі ці речі і формують атмосферу простору.
У просторі Золотарьова панує спокій — можливо, і через те, що зараз тут нічого не коїться. Та насправді тут «розмовляє» кожна річ. У затишному кутку «грають джаз гіпсові музиканти», до яких Олексій ставиться з особою турботою та ніжністю, адже це перша його робота після закінчення київської Академії мистецтв. Вона називається «Джаз». «Я за неї таку ціну «завалив», щоб її ніколи ніхто не схотів купити», — посміхається він.
З тих же невиразних стін на частих гостей дивляться плакати, лістівки та фотокартки. З одного боку — робота його мами та професійної художниці Ірини Феддер, яка розповідає про бомбування Дрездену, з іншого — політичний плакат Деніса Боккета Kunst für alle. Гіпсові мордочки зайця, кішки, шакала та інших тварин пригрілися біля живописних творів мами митця, яка, до речі, мешкає та працює у Німеччині. Олексій зізнається, що мав змогу туди переїхати вже з десяток разів: «Я лишився, бо мені тут подобається. В Україні є можливості реалізовуватися. В Європі, на мій погляд, складніше, але там постійно потрібно організовувати персональні виставки, навіть якщо локально в Україні, та приїжджати дивитися на роботи інших художників».
Тут тобі і полиця з книжками про мистецтво та дизайн, і загадкові автентичні сувеніри — невеличкі маски та ляльки зі Шрі-Ланки та Єгипту, — і дуже директивна, на погляд Золотарьова, металічна робота «Молекула», що зображає справжню молекулу матеріалу, до якого часто звертається скульптор, і навіть дуже дивні засушені Василем рослини — гладіолуси, які він щорічно саджає, а потім викапує та висушує. Такий собі вічний процес.
У цьому просторі нескінченна кількість думок. «Кожна ідея виникає не просто так — це результат поєднання знань та життєвого досвіду. Кожен день ти всмоктуєш інформацію як губка, і з часом ти вибухаєш, створюєш щось. Це складні процеси. Наприклад, коли я працював над «Рухом супрематизму», я міркував над зародженням авангардного руху та його розвитком. Тобто кожна ідея має пройти свій шлях, і у моєму випадку це свідомий шлях. Я намагаюся відстежувати такі процеси», — розповідає художник, додаючи, що він полюбляє такі «філософські» дні, коли думки неможливо зупинити.
Мабуть, саме для цих цілей посеред кімнати, у щільному кружку, розмістилися три диванчики: крісло класичного радянського дизайну, наче обтягнута старими примірниками газет софа та сіренька тахта, — між ними виріс невеличкий скляний столик, а на ньому — «Журнал приема больных», на сторінках якого кожен може залишити свою відмітку, підпис або спогад. Так, крок за кроком, поступово вималювався сквот — такий незвичайний, емоційний та творчий, у якому завжди бувають гості. У сонячні дні вони смажать у зеленому саду біля сквоту барбекю, дискутують про мистецтво — часто українське — та нові проекти, у похмурі ж — ховаються під затишними світильниками авторства Василя Грубляка у своїй майстерні, п'ють чай та безтурботно спілкуються.
