Якою є дорога митця? Без сумнівів, вона в’юнка, сповнена внутрішніх трансформацій. Але, як це – усвідомити зміни в собі, побачивши їх у висоті семи метрів? Така рефлексія трапилася з українським художником Іваном Грабко, чиї живописні роботи зберігаються в приватних колекціях Італії, Швейцарії, Франції та США. Працюючи над монументальним розписом для Національного цирку України в Києві, митець, який до того ж створює скульптури та артоб’єкти і фотографує, отримав можливість переосмислити свій особистий і творчий шлях. Ця історія самопізнання стала початком нашої розмови з ним.
Далі – словами самого художника про те, що вплинуло на його становлення як митця, зокрема про війну, потоп в майстерні, який несподівано виявився подарунком, а також потенціал монументального мистецтва в сучасних середовищах.
Одяг та аксесуари, власність героя
Формування творчої ідентичності
У моєму житті було декілька моментів, які спонукали мене до вибору художньої діяльності, кожен зі своїми силою і станом. Я почав цікавитися мистецтвом ще в початковій школі. Проте уявлення про те, що це, у мене було таке ж саме, як, наприклад, про Америку. Чим вона є? США – це «Термінатор», Джордж Буш, загадкова смерть Кеннеді. Тоді все те здавалося якимось хмарочосом, а мистецтво – горами. Але ці висоти мене захопили, зацікавили з дитинства, і я пішов у них далі.
Наступний емоційно сильний момент трапився на другому курсі художнього училища (нині Дніпропетровський фаховий мистецько-художній коледж. – Прим. ред.). Там перший рік провів, знайомлячись з основами того, із чим працюватиму. А також із думками про те, як відрізняється архітектура від образотворчого мистецтва, бо вступав із певним бекґраундом моїх батьків-архітекторів і раніше думав про вибір цієї професії. У той час фантазії про згадану діяльність таки відійшли на дальній план, і я захопився академічним живописом.
Уже навчаючись на другому курсі академії (Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури в Києві. – Прим. ред.) побачив, чим є монументальний живопис. Почав ставити собі більш свідомі питання: «Що таке художник? Як це працює?». Взявся спостерігати за тим, що відбувається навколо, як діють люди поряд, чому розпадалися художні групи, засновані на початку нульових, а їхні представники все частіше працювали індивідуально.
У мене було запитання до неформального мистецтва, де форма вже не відіграє важливої ролі, а йде робота з думкою, ідеєю. На нього я довго не міг собі відповісти: яке місце воно посідає в моєму житті та свідомості. Формальне ж мистецтво було мені зрозумілим, чимось не сильно ризикованим. У ньому можна досягти певних успіхів, коли вмієш малювати. Так, тобі ставлять п’ятірки, беруть роботи у фонд – ти молодець. А якщо не вмієш малювати? Ну, неважливо. Ти вмієш думати – це цікаво.
На третьому курсі, в Києві, я зробив перший крок, щоб відійти від академічного мислення, із чим мені допомогли професор Олексій Кожеков і його монументальна майстерня. Проте не сказав би, що тоді абсолютно чесно йшов саме своїм шляхом: тривалий час перебував у зоні комфорту, переймаючи традиції навколишнього середовища.
Згодом моєю нішею стало постійне посилання на культуру середини XX сторіччя та повне ігнорування його другої половини – теж така територія, де міг робити звичні для себе речі. Ці періоди займали багато часу, три-чотири роки. Спочатку академізм, потім XX століття… Але в них я доходив до місця, у якому просто вже не міг нічого зробити: ставало нецікаво, відчував, що мене там немає. Мабуть, тільки зараз, роблячи архів старих робіт, я осмислюю досвід тих часів повністю.
Поштовх до трансформації
У лютому 2022-го я став глибше та частіше замислюватися над наступним етапом свого життя. Мені здається, це пов’язано й із тим, що 2025 рік – чверть XXI століття. Раніше ніби відбувалося накопичення енергії, інтелектуальної та фізичної сили нашого віку. Тепер в культурі й політиці почалися зміни такого характеру, який неминуче веде до повної реформації процесів і зміни сприйняття певних ідей, як у часи Відродження: хто така людина, що таке влада, мистецтво? Можливо, я зараз роблю грубу помилку, але весь період, від нульових до цього року, ніби сам собою був актом творчості, бо він рефлексував над минулим і творив у теперішньому без думки про майбутнє.
Повномасштабне вторгнення викликало в мене шок, сильний стрес, з яким я випустив останні сили з накопиченого ресурсу. І 2022, і 2023, навіть дві третіх 2024-го для мене – це тиша, темрява, нерозуміння, що робити, як зберегти цінності, які для мене є вічними. Я зробив дещо із запланованого, написав низку робіт, проте як самому трансформуватися – було важким питанням із купою надбудов.
Пальто, ZIGGY CHEN (ANTHOLOGY STORE)
Влітку 2024 року сталася екзистенційна подія, яка підштовхнула мене до дій. У моїй майстерні трапився потоп: обвалилася стеля, усе у воді, розбите. Першою думкою було, ніби це мій внутрішній стан вирвався назовні. Але в такій події я також побачив щось, що можна порівняти з почуттям краси. Відчув: у мені є енергія, яку можу використати, щоби працювати з руйнацією навколо.
Процес повернення стелі на місце став, мабуть, моєю першою роботою за довгий період. Я поставився до нього як до художнього твору. Це було не висловлювання, а радше самонавчання. Тривалий час навчався в когось і хтось мене навчав, тепер – нарешті почав навчатися сам у себе й навчати сам себе. Це перші кроки на шляху, коли ти позбуваєшся зайвих парадигм і починаєш розуміти, із чим насправді маєш працювати. Я став дивитися на мистецтво так, як ніколи раніше. Намалював серце на місці обвалу стелі на згадку, оскільки вбачаю в тому, що трапилося, доволі серйозний подарунок.
Вивільнення як центральна тема творчості
Сьогодні одна глобальна ідея, з якою я працюю, – це свобода, а більш уточнено – вивільнення і що в такому понятті важливе. Є потреба «виходу» в щось, у певних траєкторії та русі. Водночас присутні стримувальні фактори, якими може бути будь-що, як-от політичні, культурні, особисті обставини.
Раніше працював із сюжетами, джерела яких були багатоманітними: дві фігури в інтер’єрі, кухонне приладдя, рослини, пейзажі тощо. Їх об’єднувала одна тема, гадаю, – образ художника минулого сторіччя. Цей лейтмотив я не визнавав, проте заразом запевняв себе в тому, що він є єдиним способом буття для мене, бо далі не бачив, не міг осягнути. Повномасштабна війна розширила горизонти.
Нині відчуваю ще одну весну всередині себе, ранню, поки холодну, з напіврозталим снігом, сонячними днями, але ще не досить теплими.
Про розуміння глядачем творів
Тепер мені важливо, щоб глядач сприймав те, що я передаю своїми творами. Раніше це було не так, адже звертався до ідей, які вже були зрозумілі багато разів численним людям. Зараз, осягаючи ідею вивільнення, потрапляння в проміжок між руйнацією та теплом, я знаходжу речі, які вже є простими для подальшого зображення. Вони не потребують пояснення і доволі прямолінійні. Якщо в самій роботі, процесі, буду ставити собі питання щодо них і намагатися оформити їх більш-менш конкретно, чітко, це буде видно.
Процес мистецького творення
Я думаю, що мій процес створення роботи починається з ухвалення рішення взятися за певний об’єм матеріалу – роздумів, котрі приведуть мене до можливості вивільнити себе. Потрібно вміти так пояснити питання, над яким працюю, щоби перейти до дії, уже не думаючи. Уявімо, що кажу собі: «Намалюй квітку». Продовжую: «Ти звернув на неї увагу не тому, що це квітка. Вона просто натякає на щось і підказує. Проживи її, пройди крізь ідею чи ситуацію, подивись, що можеш винести. Коли зробиш це, то на шляху щось побачиш». Досвід і знання про себе, здобуті в цьому процесі, якщо вони прагнуть знайти форму, їхнє втілення буде доречним.
Одяг та аксесуари, власність героя
Розпис для Національного цирку України
До участі в проєкті мене запросив мій друг, художник Ілля Павелець, з яким познайомився ще в академії. Якось він зателефонував і сказав, що в директора Національного цирку України є ідея відреставрувати малий манеж (майданчик, де виконуються номери. – Прим. ред.). Їх у цирку два: один великий, із глядацькою залою, інший – без, але з такими ж пропорціями й облаштуванням, там тренуються артисти. У межах президентського гранту для молодих художників я з Іллею розробив спільний ескіз розпису для манежу, який здобув перемогу. Він містить фрагменти наших малюнків із єднальним колірним рішенням та зображає жанри циркового й естрадного мистецтва.
Подання ескізу на конкурс, очікування результатів і отримання грантових коштів – усе це тривало орієнтовано рік. Створення безпосередньо розпису – близько місяця. Обсяг виконання роботи був великим: йдеться про 7 метрів у висоту та площу більш ніж 300 квадратних метрів.
Проєкт для цирку зацікавив мене передусім у фаховому аспекті – зробити монументальну роботу, адже зараз цю можливість, мабуть, непросто знайти. Розвиток традиції такого виду образотворчого мистецтва призупинився з розпадом СРСР, вона перейшла в площину творів художників у міському середовищі.
Для мене ця праця стала наступним кроком після потопу в майстерні. Моєю дипломною роботою в академії було створення проєкту монументального розпису, але не його виконання, ніколи такого не робив. Тож фактично перше, що я зробив у просторі цирку, – це склав іспит. Працюючи над розписом, нарешті побачив, які зміни відбуваються в мені. Найважливішим елементом у цій роботі для мене стала одна лінія. Вона відділяє білу стіну від намальованого – майбутнє від, умовно кажучи, минулого. Лінія – теперішнє. Ця вісь дає можливість перейти в майбутнє, помислити, що там може бути.
Бачення монументального мистецтва в сучасності
На мою думку, монументальне мистецтво в просторах з історією – це про свідому відповідальну співпрацю архітекторів і художників. З розумінням того, що творець будівлі – це такий же митець. Він оперує іншими термінами, але вони позначають ті самі явища, які, наприклад, живописець або скульптур описуватиме через пропорції, ритми.
Як глядач із певним суб’єктивним сприйняттям я дивлюся на споруду й думаю: «Навіщо вони це тут намалювали? Прекрасна будівля і так». Тож під час розроблення задуму, як на мене, важливо поставити питання про сенс того чи іншого монументального проєкту: «Навіщо художнику робити тут розпис, керамічне панно? Яка функція роботи?».
Зараз у світі є приклади монументального мистецтва на своєму місці. Я вважаю, що один із них – Меморіал жертвам Голокосту в Берліні архітектора Пітера Айзенмана. Він не такий уже сучасний, але є чимось на межі функціональності й художнього твору, як в Античності. Архітектурна споруда є храмом, але ні, не тим, який виникає із ціллю «збудувати храм», а таким, що має не лише практичну мету. Досягти цього ефекту можна різними шляхами, скажімо, через невикористання деяких елементів, які роблять будівлю настільки утилітарною. Тоді споруда стає чимось іншим, тим, про що можна думати не тільки як про функціональне явище.
Сьогодні, гадаю, виникла нова категорія руїн – скупчення недобудованих багатоповерхових будинків у всій столиці. Вони для мене становлять великий потенціал у художній роботі. Вежі з коробками без стін, вікон, арматурою, котра стирчить або ж повністю готові незаселені будинки – що з ними робити? Це цікаво.
Горизонти прийдешнього
У майбутньому мені б хотілося попрацювати з архітектурою, але не функціональною, а з чимось на кшталт публічного простору. Ідея в тому, щоб запропонувати людям проіснувати в середовищі, вирішеному певним чином. Інша річ – це музика, вона для мене доволі особиста й має важливе призначення. Звернутися до неї – завдання наразі сильно складне та цікаве. Поки що я не впевнений, що можу говорити й мислити через музику. Через простір, уже потроху відчуваю, що можу ставити якісь запитання.
Читайте також: Саша Касюга: режисура творчості