У дитинстві я мріяв стати космонавтом. Добре, брешу: мені кортіло бути водієм сміттєвоза. У нього величезна машина і справді корисна робота.
У студентські роки я вів дитячі дні народження. Якось мені довелося дві години вести свято для дітей із Китаю, які не розуміли навіть англійської. Але найцікавішим був день народження для нечуючих дітей, з якими нам було так весело, що навіть перекладач жестової мови у якийсь момент пішов по своїх справах.
Навесні ми проводили мітинг за цирк без тварин, який зібрав у центрі Києва понад тисячу небайдужих людей. Пліч-о-пліч стояли жінки і чоловіки з абсолютно різними поглядами, вподобаннями і життєвим досвідом. За інших обставин вони може і не знайшли б спільну мову, але вийшли, щоб зробити світ трохи гуманнішим. У нас був вільний мікрофон, і в якийсь момент до нього підійшла маленька дівчинка, яка спеціально відпросилася у батьків і приїхала на подію.
На мене справила велике враження зустріч з Ігорем Малицьким, який у часи Другої світової війни пройшов концтабори Аушвіц, Терезін та Маутгаузен. Ігор Федорович згадує жахливі історії тих часів, коли наглядачі заради розваги примушували в'язнів виконувати їхні забаганки. Малицький називає цирки концтаборами для тварин та навіть звернувся до президента із проханням припинити знущання. Свій лист він закінчує чудовими словами про те, що найціннішою у світі є любов.
У кожен проект агенції Gres Todorchuk вкладено дуже багато любові. Ми водночас мрійливі Дон Кіхоти, що хочуть змінити світ, і працьовиті Санчо Панси, які тягнуть ношу до наміченої цілі.
У вечір національного відбору на «Євробачення» ми з коханою везли в машині нагородну статуетку Руслани. Приємне відчуття, коли кращі гурти змагаються за неї, а ти спокійнісінько везеш трофей на виставку.
Чотири роки тому я перейшов на українську мову. Мені завжди здавалося, що це якось складно, а виявилося простіше простого. Але мені взагалі не хочеться нікому нічого нав’язувати. Набагато приємніше закохувати в Україну і українське. Серйозно, радію, мов дитина, коли дізнаюсь, що виставка нашого проекту «Щирі» мандрує світом. Нехай люди дізнаються про неймовірність традиційного українського костюму.
Сучасний світ змінюють креативні рішення. Минули ті часи, коли головними були прес-релізи і пряма реклама. Без несподіваного підходу вас ніхто не помітить.
Під час подорожі у Рим ми завітали в маленьку піцерію, якою керують двоє колоритних братів. Відповідаючи на питання, якого я навіть не задавав, вони заявили, що часто сперечаються, але працювати готові тільки разом. І це вони казали мені — людині, яка створила компанію разом із сестрою і працює з коханою.
Одна з важливих цінностей нашої агенції — гуманність. Ми хочемо приносити якомога більше користі і завдавати щонайменше шкоди людям, світу і всьому живому. Мене взагалі лякає, коли хтось радіє чиїйсь смерті — світ навколо це не змінює, але людяність нашу вбиває.
Нещодавно я шукав людей у креативний відділ, я дав кандидатам тестове завдання — запропонувати ідею проекту, що поставив би у соціумі питання проблем людей із вадами зору. Одразу дві дівчини відмовилися від завдання і сказали, що для них це надто сумна тема. Я подякував за чесність, але не зрозумів їх: по-моєму, немає нічого кращого за проекти, що можуть полегшити чиєсь життя.
Комунікації спростилися настільки, що кожен має можливість звернутися до головних редакторів, політиків і навіть до англійської королеви. Уявіть перед собою Єлизавету II, яка має для вас усього півхвилини. Що ви їй скажете?
Однією із задач UAnimals я бачу підняття питання гуманного ставлення до тварин. Ми безкоштовно показуємо соціальну рекламу, підтримуємо випуск тематичних книжок і плануємо провести в жовтні Всеукраїнський марш за права тварин. Все для того, аби люди замислилися і нарешті зрозуміли, що знущанням не місце в сучасному світі.
Мене дивує, коли беруть до уваги лише умови утримання тварин у цирках. Це ніби торгуватися з катами про розмір койки у концтаборі. Питання важливе, але проблему не вирішить. Ми живемо у часи, коли люди літають у космос, а комусь досі видається смішним надягати на ведмедя балетну пачку та змушувати дику тварину їхати на велосипеді.
Контактні зоопарки — це пекло для тварин. Уявіть, що ви сидите в своєму офісі і до вас кожні три хвилини підходять люди, тицяють у вас пальцями або хапають вас. А інколи приходять діти, які порівняно з вами важать кілограм 300. У вас будуть щонайменше синці і психічні розлади, щонайбільше — поламані кістки та вивихи.
Знаєте, є такі теми, про які «не прийнято говорити вголос». Дивно, але в нашому суспільстві ми вільно можемо говорити про, скажімо, релігію та секс, але не про соціальні погляди й переконання.
Ще півстоліття тому у світі були популярні людські зоопарки, де у вольєрах тримали представників екзотичних народів. Впевнений, деякі мами тоді також казали: «Де ж моїй дитині ще побачити індіанця!».
Українське суспільство змінюється. Сьогодні вже не можна просто спустити справу про жорстокість до тварин на гальмах. Уже завтра ви отримаєте мітинг під вікнами, запити депутатів і позови юристів. Це радує. Хотілося б тільки, аби приводів для цього було менше.
У мене є лакмусовий папірець для проектів – я уявляю, як старим дідусем гойдаюсь у кріслі, а на моїх колінах сидить правнук і питає про те, чим я займався у молодості. Якщо я захочу розповісти правнуку про проект, значить, він вартий моїх зусиль.
Наприкінці весни ми з коханою взяли собаку з притулку. Назвали пса Ганді на честь Махатми і отримали абсолютну любов. Ганді не в курсі, що він собака, тож дивиться з нами серіали, любить цілуватися і гризти книжки Жадана. Ну хто ж не любить Жадана!
У цього світу є одне просте правило: кожна людина бажає для себе щастя і не хоче страждання. На цьому побудований весь світ, усі релігії і кожен наш день. Те саме стосується будь-якої живої істоти. Я зрозумів, що, по суті, моя філософія полягає в тому, що ми маємо мінімізувати жорстокість, яка є навколо нас, і посилити позитивний вплив.